Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль...
У лісі темно і холодно, і я одягаю на плечі сукману. Опускаю на землю золотий килим сухого листя. Хочеться плакати – навкруги сумно і самотньо.
Та я спокійно сідаю під деревами і починаю прясти. Над сирою землею повільно пливуть товсті тумани. Я вже звикла – я роблю це кожного року. Повз мене квапливо пробігає босонога дівчина в яскраво-жовтому сарафані.
- Прощавай, Літо.
- До зустрічі, Осінь. – відповідає вона, і зникає поміж дерев. Я знову сама. Але так кожного року.
Просмотров: 601
Комментарии ВКонтакте