Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль...

 

У лісі темно і холодно, і я одягаю на плечі сукману. Опускаю на землю золотий килим сухого листя. Хочеться плакати – навкруги сумно і самотньо.

Та я спокійно сідаю під деревами і починаю прясти. Над сирою землею повільно пливуть товсті тумани. Я вже звикла – я роблю це кожного року. Повз мене квапливо пробігає босонога дівчина в яскраво-жовтому сарафані.

  - Прощавай, Літо.

  - До зустрічі, Осінь. – відповідає вона, і зникає поміж дерев. Я знову сама. Але так кожного року.

Просмотров: 450