Жовтенька квітка хилитається...

 

Куди не піду – холодно і тихо. Нічого не росте, не розпускає цвіту, не ділиться ароматом. Усе замерзає, кутається в туман, готується до сну під білою пеленою снігу. Природа завмирає, налякана четвертинкою сонця, рясними дощами, сірим небом та шквальним вітром.

  Та раптом я бачу щось неймовірне – під покровом туману, завалена мокрим листям голого дерева, хилитається від вітру маленька жовтенька квіточка! Така непримітна серед змоклих листів та пожовклої трави, така тендітна і така чарівна. Може, якась людина посадила і забула. Вони дарують свій цвіт у прохолодні дні пізньої осені, коли важкий вологий туман висить над спорожнілим садом, дарує свій такий знайомий, приємний полиновий запах, запах дощу і першого холодку… Вони останні проводжають Літо і перші зустрічають Осінь.

  Мій час закінчується, минає моя пора, змінюється природа і земля, але цій маленький квіточці, що наче з’явилася із яскравого сну, нічого не страшно – вона живе, коли все засинає, і нагадує про весну, яка обов’язково скоро прийде…

Просмотров: 390